Духовна народна поезія сербів в перекладах Івана Франка




Духовний свiт кожного народу має, звичайно, свiй духовний досвiд, одержаний на iндивiдуальному шляху розвитку духовної i матерiальної культури нацiї. Складений в одне цiле вiн становить всю iсторiю людства, тому нема народiв великих чи малих.


Кардіограма розвитку цивiлiзацiй, народiв, нацiй має свої вер-шини злетiв і падiнь, все це вiдбивається не тiльки i не стiльки в iс-торiї, а перш за все в мистецтвi i особливо в народнiй творчостi, бо письменник звеличується тодi, коли вiн творить у вiдповiдностi з народом. Тому Іван Франко цікавився не тiльки культурою слов’ян, але знайомив з нею через свої переклади свiй народ.
Народна творчiсть завжди метафiзична, вона вiдтворює мета-культуру i металiнгвiстику мови i народу, вона зустрiчалася ще в Го-мера: „Вышла из мрака младая с перстами пурпурными Эос“, – так вiн однiєю стрiчкою показав реальне сприйняття оточуючого свi-ту стародавнiми греками. Сучаснi греки, як i всi ми, тепер скажуть „сонце зiйшло“, „свiтанок“, „зоря“.


Неповторнiсть i оригiнальнiсть культури кожного народу скла-дається з її природних, соцiальних, матерiальних i психологiчних (духовних) феноменiв. Але є щось об’єднуюче й те, що пов’язує всi народи – вiра. Релiгiйнi вiрування, не дивлячись на їх різноманiт-ність, сповiдують одного Бога – отця Всесвiту. I це стверджує усна народна творчiсть.


В легендах, казках, повiр’ях i мiфах розкиданi по крупинках елементи таємнознань, тому вони так притягають, а цiкавiсть до них не тiльки не втрачається, вона пiдсилюється, особливо в переломнi моменти кожного народу.

 

Україна, як i Югославiя, переживає iнтерес до всього нацiо-нального: iсторiї, культури, народної творчостi, – i це прекрасно, але це лише початок, усвiдомлення цiлей i завдань нацiї, народу. Тому, хочу погодитись з Георгiєм Гачевим, сучасним росiйським вче-ним, який сказав:

 

„Национальное – не высшая ценность для человека, это лишь одно из измерений его бытия среди равномощ-ных сверилей и сущностей. Выше и труднее – Личность, Истина, Дух, Любовь... Национальное – подсобье, уровень породы-природы (поначалу). Но как надо изучать Природу – чтобы человечество в согласии с ней развивало за Историю – Дух и Культуру, так надо изучать и контекст национальной ментальности, дабы человек мог пронзать эти плотные слои атмосферы и развиваться выше: в Свободу и Личность... Так что Национальное – это и почва, и помеха. Как почва, оно плодородяще: умозрения поэтов и философов, идеи и даже теории физики там корень своих интуиций имеют... Однако, в принципе, Национальное – из тех вопросов, про которые мудро сказал генерал де Голь: есть вопросы, которые нельзя разрешить, с ними надо научиться жить – не решенными“.1

 

Я думаю, що розв’язати це все можливо на основi аналiзу i синтезу культур i релiгiй всiх народiв, i одним iз ступенiв на шляху ви-рiшення цього питання – вивчення i осмислення народної творчос-тi як частини духовної культури кожного народу. Георгiй Дмитро-вич Гачев у своїй великiй працi Нацiональнi образи свiту зробив перший крок до цього, сказавши про це так: „Нацiональне – вертикаль (або шар). Всесвiтня єдина цивiлiзацiя – горизонталь, поверх-ня. Їх дiалог – в цьому полi силових притягань – живить Iсторiю i Культуру свiту“.


Вклад таких письменникiв як I. Франко в нацiональну культуру i всесвiтню єдину цивiлiзацiю корисний тим, що вiн проявив iн-терес до духовної культури схiдних, захiдних i пiвденних слов’ян. На основi його перекладiв нами було спiвставлено уснi розповiдi i повiр’я носiїв фольклору с. Липовий Рiг Нiжинського району, Чер-нiгівської областi. А саме: опис райського дерева в легендi Найбiльшi грiхи:


Серед раю дерево –

Дивоглядна дафина
Дивнi плоди родила,

Золотi вiти пустила,

Золотi вiти, срiбний лист.

А пiд нею постеля
Всяким квiтом встелена,

А найбiльше васильком,

Рум’яними рожами.
На нiй святий спочива,

Святий отець Микола.

 

Так починається легенда в перекладi I. Франка на українську мову. П’ятнадцять рокiв назад ми записали розповiдь жительки села Липовий Рiг Бутенко Тетяни Кирилiвни, 1905 р. народження, по-вiр’я про її тiтку, яка довгий час перебувала в летаргiчному снi. Про-кинувшись, вона звелiла покликати лiкаря i священика, i майже так описала їм райський сад, в якому вона гуляла.
Ми знаємо про подiбний досвiд не тiльки безiменних оповiда-чiв, ми маємо свiдчення вчених, поетiв, письменникiв про те саме: Вергiлiй, Данте, Сведенборг, Даниїл Андреєв. У цьому ряду можуть стояти iмена багатьох генiїв, які знали, але не сказали про це так, як це зробили вони. Про це можна лише здогадуватись, наприклад, у Пушкiна, Лермонтова, Гоголя. Знали про це, звичайно, Достоєв-ський i Лев Толстой.


Чи мав такий досвiд I. Франко? Вiдповiдь на це можна знайти у творах письменника. Про його досвiд говорить поема Мойсей.


Вiдповiдь, напевне, можна знайти в тому, що вiн звернувся до легенд давнiх сербiв, в яких так або iнакше вiдтворено космологос цього народу.


Мiфи, повiр’я, казки сербського народу вiдображають iсторiю Всесвiту, пропущену через призму нацiонального свiтогляду. Так, осмислення в сербських казках персонажу Трояна (або Триглава) в мiфологiї балтiйських слов’ян, що символiзує його владу над трьо-ма царствами: одна iз голiв Трояна пожирає людей, друга – худобу, третя – рибу, – представникiв трьох царств. Троян з’являється тiльки вночi, бо вiн боїться сонячного свiтла. Це спiвпадає з дав-ньоiндiйською мiфологiєю i космологiєю, де Всесвiт тричленний, вiн включає в себе три свiти i називається Трилока. Iдея потрiйнос-тi божественних сил в давньоiндiйськiй мiфологiї виражена божественною тріадою: Брахма, Вiшну i Шива. Перший – творець свiту, другий – охоронець, третiй – руйнiвник. У ведах Агнi-Iндра (або Ваю) – Сур’я – і сам Агнi становить собою триєдине: вогонь-блис-кавка-сонце, що є творцем, руйнiвником i охоронцем свiту.


В християнських теологiчних поданнях Трійця – Бог, суть яко-го єдина, але буття виражено вiдношенням трьох образiв Бога: без-начальним Першопочатком, Сином (Логосом), який втiлився в Іс-уса Христа i Духа Святого – „животворчого початку“.


Такий збiр мiфiчних образiв можна пояснити, на наш погляд, тiльки користуючись визначенням мiфу Даниїла Андреєва. Вiн ви-дiлив 4 групи мiфiв:


1. Мiфи великих мiжнародних релiгiй (iндуїстської, буддiй-ської, християнської i магометанської);
2. Нацiональнi релiгiйнi мiфи окремих наднародiв (єгипетські, давньоiранські, iнкські, японські) та iншi;

3. Загальнi мiфи наднародiв (романо-католицькi, германо-про-тестантськi, росiйськi);
4. Загальнi нацiональнi мiфи.


Д. Андркєв дає два визначення загальним мiфам наднародiв:


iндуктивне i дедуктивне. За першим, „Общий миф сверхнарода есть сумма его представлений о трансфизическом космосе, об участии в нем данной культуры и каждого входящего в эту культуру Я – представлений, которые этой культурой вырабатываются, отливаясь в формы цикла религиозно-философских идей, цикла художественных образов, цикла социально-этических понятий, цикла государственно-политических установлений и, наконец, цикла общенародных жизненных норм, осуществляющихся в обряде, в повседневном укладе быта, в обычае“.


За другим визначенням, „Общий миф сверхнарода есть осознание сверхнародом в лице его наиболее творческих представителей некоей второй реальности, над ним надстоящей, в которую он сам входит частью своего существа и в которой таятся руководство его становлением и корни его судьбы, – осознание, замутненное посторонними, из неупорядоченной человеческой природы возникающими примесями. Эту вторую реальность, служащую объектом трансфизического и метаисторического, художественного и философского достижения, можно условно обозначить трансмиф“.2


Таке усвiдомлення „другої реальностi“ вiдбувається на рiвнi всiх фольклорних жанрiв, саме це має на увазi один iз найбiльш творчих представникiв росiйського народу О. С. Пушкiн, який сказав: „Сказка – ложь, да в ней намек, добрым молодцам урок“. Вiн мав на увазi не дiтей, що сприймали казку, а людей, якi усвiдомлю-вали , хай тiльки на рiвнi iнтуїцiї, цю другу реальнiсть, що закладе-на наскрiзно в казцi.


Казка, як i iншi фольклорнi жанри, бiльш насичена антропо-морфнiстю i примiтивiзмом, а також спiвавторством, нiж мiф, на-приклад, Древньої Грецiї. Так i казка про Трояна, який пожирав представникiв трьох царств, наближається до трансмiфу, про який Д. Андреєв повідомляє: „В метакультурной сфере... незыблемы и долговечны только три области: в Энрофе (физический слой, равнозначный астрономической вселенной) – сверхнарод, в иномер-ном пространстве над ним – обиталище его просветленных душ, освященные грады, небесная страна метакультуры, а внизу, в мирах нисходящего ряда – антиполюс этой небесной страны: цитадель, сооружаемая в мирах, связанных с глубинными пластами в физическом теле планеты. Это – средоточие демонических сил данной метакультуры“.3 Прозрiння окремих особистостей крізь ці шари зафiксованi в народних повiр’ях i легендах. Повертаючись до тексту перекладеної  I. Франком легенди, порiвняємо трансфiзичнi показники „очевид-цiв“: перший – анонiмний автор легенди, другий – жителька села Липовий Рiг. Сербська легенда починається з опису райського саду. В перекладi Т. К. Бутенко: „Моя дев’ятнадцятирiчна тьотя впала в летаргiчний сон i, прокинувшись через пiвроку, вона сказала, що бачила багато чого, але сказати мусить лише головне: їй показали сад з золотими та срiбними деревами, сад був подiлений на основi чистоти i святостi душі, що попала сюди: “Ти була б тут, якби вмер-ла в дев’ятнадцать рокiв, – сказали їй ангели, якi її супроводжу-вали, – але ти помреш в шістдесят чотири роки i будеш в iншому мiсцi“. Лiкарю вона сказала, що самий тажкий грiх для нього – до-помогти жiнцi позбавитися вiд ненародженої дитини; священику – вiн не повинен прощати на Землi такий грiх. А тим, хто зiбрався тут, передала, що шлюби укладаються на небесах i руйнування їх на Землi – це руйнацiя божих планiв.

 

В легендi Найбiльшi грiхи описуються грiхи iншого плану, але перш за все ще одне свiдчення: легенди i людини. До Святого Ми-коли приходить Iлля:


Прийшов до нього Iлля,

Воєвода громовий:

„Вставай, отче Миколо,

Та ходiмо в діброву,
Та збудуймо корабель,

Будеш душi возити
З сього свiту на той свiт“.

 

А ось, як побачила щось подiбне жителька с. Липовий Рiг Вiзер Iнна Петрiвна, 1926 року народження. Запис зроблений в 1989 роцi. „Моя бабуся померла в 1932 роцi, а приснилася менi вперше в 1954 роцi, хоч я весь час про це мрiяла з часу її смертi.


“Бачу зелений луг, за ним виблискує синя вода. На нiй пором. Я стою на березi, а пором править моя бабуся, везе трьох. Я кажу:


– Бабусю, перевезiть мене.
– Нiхто тебе перевозити не буде, це душi померлих, – вiдповi-
ла вона сурово“.


В сербськiй легендi святий Микола та Iлля самi побудували корабель i перевезли всi душi на той свiт:

 

Перевезли всi душi
З сього свiту на той свiт,

Тiльки трьох душ не могли:

Одна душа грiшная –
Кума в суд водила;
Друга душа грiшная –
З сусiдами сварилась;

Третя душа найгрiшна –

Дiвку з розуму звела!


Видiлення саме цих грiхiв вiдображає як загальнонацiональ-ний метафiзичний досвiд, так i iндивiдуальний духовний досвiд анонiмного автора. Прослiдкувати iсторiю виникнення будь-якого фольклорного жанру, сюжету можна лиш напротязi сторiччя, інко-ли вони виникають на основi уже iснуючого епосу, давнiх мiфiв. Iн-коли в них читаються елементи загальноiндоєвропейської мiфоло-гічної концепцiї. Так, наприклад, Усуд в сербськiй казцi (росiйський варіант: суд, судьба) посилає Сречу/Несречу – долю. Сам Усуд – iс-тота, що керує долею, вiд нього залежить, хто народиться бiдним, а хто багатим. Його посланцями є такi „судениці“, що передбачають долю новородженого (ця традицiя збережена i в казках, наприклад, Спляча красуня Шарля Перро).
За сербською фольклорною традицiєю старша сойниця (сује-ница) звичайно пропонувала дитинi смерть, середня – фiзичнi не-долiки, а молодша просто розповiдала всю долю з моменту наро-дження до смертi. Вважається, що дана мiфологiчна формула вiдо-бражена i в iменах, давньоруських. Судислав, по-сербськи Здеслав. Деякi дослiдники вважають, що це iм’я сягає до грецького кореня Фемида, а суденицi до мойрам. Інколи слiди мiфiчних образiв про-глядаються в магiчних ритуалах i заговорах. Мiфологiчне iм’я До-доли (додолиця) пов’язане з iм’ям громовержця, закликається так: „Додолица бога моли: Дај ми, боже, ситну росу!“ Такi обряди збере-глися в Алексинацькому Поморавлі сербiв.


На територiї України нами були записанi обряди, пов’язанi з культом дощу в Гремяче Новгород-Сiверського району i в селi Ли-повий Рiг, але не обряд, а метафiзичне прозрiння, пов’язане з його появою.


Таке розкриття духовних очей, прозрiння багатогранностi свi-ту, в якому ми живемо, спостерiгається в сербськiй легендi Жiнка багатого Гавана. В перекладi I. Я. Франка вона звучить так:


Видав розказ господь бог

Трьом небесним ангелам:

„Ой ви, мої ангели,

Йдiть ви з неба на землю,

Справте гуслi жалiбнi
Iз сухого явора
Та пiдiть ви по свiту,
Як тi бджоли по цвiту,

Вiд райського вiконця,
Вiд сходячого сонця,

Кожну хату вшануйте

Всяку вiру трiбуйте:
Чи про бога всi знають,

Iм’я боже шанують?


Подiбнi метафiзичнi явища описанi з бiблiйского часу; диво-вижним є те, що нами були записанi подібнi розповiдi вiд жителiв  с. Липовий Рiг.


Мати Святого Петра перекладена I. Я. Франком в своїй осно-вi антонiмiчна божим заповiдям: святий Петро iде в рай i не бере з собою матiр, бiльш того, вiн радить їй звити мотузочку, по якiй можна попасти на небо. Вiн пропонує це, знаючи, що вона нiколи туди не попаде.


Святий Петро у рай iде,
За ним мати бiгом бiжить:
 ..........................................................
„Вiзьми мене в рай з собою...“

Але народна мудрiсть має в собi більшу справедливість: в рай можна попасти лише за власнi досягнення, а не по знайомству чи за родинними зв’язками.


I. Я. Франко переклав лише десять текстiв сербської народної творчостi, а решта, на жаль, залишилась незакiнченими i зберiга-ються у вiддiлi рукописiв письменника.


Цiкаво, що вся оригiнальна поезiя його вкладається в п’ять то-мiв, переклади i переспiви його з свiтової поезiї займають вiсiм то-мiв. Перекладаючи кращi твори з iнших лiтератур, І. Я. Франко ду-мав про художнє збагачення рiдної лiтератури. Так, у передмовi до Поем (1899) вiн писав: „Може, зустрiне мене закид, по що я лiтаю фантазiєю в такi далекi часи i краї, чому не спiваю про сучасне i близьке? Винуватий! Та що пораджу на се? Як умiю, так пiю. Зре-штою думаю, що не в тiм рiч, з якої бочки бере поет напiй, що по-дає своєму народовi, а в тiм, який напiй вiн подає йому, чи чисте підкрiплююче вино, чи наркотик на приспання. Я наркотиками не шинкую“.

 

 

 



Создан 25 мая 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

© Balkano-Carpatica.io.ua