Спільні риси сербського епосу про Старину Новака та опришківського фольклору про Олексу Довбуша

Гайдуцтво й опришківство - два дуже близькі явища у житті південнослов'янських та українського народів, які виникли ще в ранній стадії феодалізму.



Степан Мишанич

Зборник Матице српске за славистику, Нови Сад, 4, 1973, стр. 29-45.

 

Наступ турків на Балкани не можна вважати першопричиною появи гайдуцтва, як і не можна твердити, ніби карпатське опришківство було лише національним рухом проти чужоземних (польских, угорських та молдавських) феодалів. Це два прояви одного й того ж суспільного явища, породженого феодальнокріпосницькою системою. Причини гайдуччини лежали у важкому суспільному й політичному становищі слов'янського населення Балкан: різні види податкових й феодальних утисків спричинялись до того, що селяни масами йшли у гайдуки. А оскільки гайдуччина була постійним супутником федоальної анархії, воєн, епідемій, голоду, то в такі неспокійні часи у гайдуки йшли й заможніші верстви населення, часом і цілі села.[1] Появу гайдуччини можна було спостерігати ще в часи великої Сербської держави, а після завоювання Сербії турками вона разом з ускоцтвом стала єдиною формою боротьби проти гнобителів, набула неабияких масштабів, часто переростаючи у великі народні повстання.[2]

 

Карпатські опришки - це ті обезземелені і розорені селяни, які не витримували гніту поневолювачів, втікали в неприступні карпатські ліси, створювали там невеличкі добре озброєні загони і звідти, користуючись допомогою і підтримкою трудового селянства, нападали на польських, українських шляхтичів, молдавських бояр, угорських феодалів. Як вогнище антифеодального опору західноукраїнських селян опришківство тривало цілі століття - ХVІ-XIX. За свідченням Івана Франка, карпатське опришківство «було з давен давна нерозлучним товаришем хлопської неволі. Поневолений, битий, кривджений підданий, не можучи знайти ніде полегші ані справедливості, тікав у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, - все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках.»[3]

 

І на Балканах, і в Карпатах завойовники, а також «свої» пани-перевертні відбирали в народу землю, хліб, худобу, намагалися силою нав#язати чужу віру, звичаї, привчити його до рабської покори. Проте народи Балкан і Карпат ніколи не мирились з рабським життям, на захист своїх прав вони посилали у загони гайдуків і опришків кращих синів, які на силу відповідали силою, жорстоко мстилися завойовникам за народні кривди. Як турки на Балканах, так і польська шляхта, угорські магнати й молдавські феодали в Карпатах ніколи не почували себе впевнено на завойованій землі ані в своїх маєтках, ані в містах, не кажучи вже про дороги, де на них завжди чатували народні месники.

 

Хроніка цієї багатовікової боротьби гайдуків і опришків якнайповніше відтворена в героїчному епосі обох народів, в численних піснях, переказах, легендах.

 

Гайдуцькі пісні складають частину «сербського епосу, без сумніву найвеличнішого між усіми, які утворила фантазія слов#янських народів.[4] Кожна з них «відзначається великою простотою складу і історичною вірністю оповідання»,[5] і відповідає всім вимогам творення героїчної епічної пісні. В основі її лежить якась конкретна подія, а точніше - певний епізод. Архітектоника її, як правило, проста: зав#язка, хід дії і розв#язка. Розповідь ведеться у спокійному, розлогому епічному плані. На перший погляд це ніби безстороння розповідь спостерігача, який фіксує подвиги народного героя - юнака-гайдука. Але так здається лише спочатку, бо насправді кожний твір - це сторінка мужньої боротьби народу за своє визволення, за елементарні людські права, це пристрасний заклик здійснити нові подвиги, знищити багатовікове рабство. Традиційне закінчення витримане, як правило, в оптимістичних тонах.

 

Носії гайдуцького епосу, спочатку самі гайдуки, а потім співці-професіонали, передавали свої пісні з покоління в покоління, шліфували, вдосконалювали їх, використовуючи пісенні традиції старого юнацького епосу, роблячи таким чином форму своїх творів більш високохудожньою та усталеною.[6]

 

Народні перекази, легенди, ліро-епічні пісні і особливо коломийки про опришків теж виникали відразу після оспівуваних у них подій. Складали їх часом самі опришки. А коли взяти до уваги, що опришківство в народі було настільки популярним, що «кожний майже молодий парубок ішов на якийсь час в опришки»,[7] то можемо з певністю твердити, що фольклор про опришків творили якнайширші народні маси. Переходячи з уст в уста, народні оповіді, пісні-хроніки про опришків протягом століть видозмінювались, розширювались жанрово, ідейно-тематично, про що зокрема свідчать численні анахронізми. Наприклад, Довбуш веде боротьбу з ворогами, котрі жили зовсім в інший час тощо. Поступово фольклор про опришків збагачується елементами фантастичних казок, міфології, він трансформується, вбираючи в себе кращі традиції усної творчості, створені народами Карпат на протязі віків. Головні герої з плином часу до певної міри втрачають риси конкретних історичних осіб, стають узагальненими образами представників українського народу у боротьбі з несправедливістю, з ордами завойовників-заброд. Така доля не тільки карпатського фольклору про опришків і сербського гайдуцького епосу, а й словацьких «збойницьких» пісень, переказів і легенд польского, молдавського, моравського фольклору про благородних розбійників.[8]

 

Фольклор про гайдуків і опришків протягом століть відігравав роль агітатора, підтримував народи Балкан і Карпат морально, допомагав їм вижити, зберегти свою мову, культуру, історію. В образах відважних героїв народ черпав сили для продовження боротьби; у їхніх патріотичних вчинках бачив закличний ідеал, усвідомлював необхідність захисту батьківщини, справедливості. З цього приводу доречним буде зауваження Франка, коли він говорить: «як у Сербії, так і в нас тоті думи та пісні виховували нові покоління, вливаючи в них з материнським молоком того самого геройського духу, котрим жили батьки».[9] Саме через агітаційну функцію опришківського фольклору його складачі і виконавці піддавалися катуванням, каралися на смерть. Цим до певної міри можна пояснити той факт, що опришківський фольклор за формою не такий досконалий, як гайдуцький епос. Крім того, й записування його розпочалось значно пізніше і мало спорадичний характер.

 

Вперше питання про спільність сербського гайдуцького епосу і карпатського фольклору про опришків порушив Іван Франко. Уже в 1877 році, аналізуючи переклади сербських епічних пісень на українську мову, здійснені М. Старицьким, він відзначив їхню їдейно-тематичну подібність до козацьких дум. А захопившись згодом південнослов#янським епосом середніх часів, тобто гайдуцькими та ускоцькими піснями, Франко підкреслив їхню спорідненість з опришківським фольклором.

 

З усіх дореволюційних учених-фольклористів Іван Франко найближче підійшов до марксистського розуміння питань творення фольклору, його носіїв, соціальної суті, взаємозв#язків з фольклором інших народів, національної своєрідності фольклору у кожного народу зокрема. У його Студіях[10] зазначено чимало моментів стику українского фольклору з героїчним епосом південнослов#янських народів, зокрема епосом про боротьбу з чужоземними загарбниками. Уже на той час великий учений не тільки розрізняв окремі види фольклорних зв#язків українського і південнослов#янських народів - генетичні, типологічні і культурно-історичні, - а й накреслив шляхи їх розв'язання.

 

З таких же методологічних засад у своїй фольклористичній діяльності виходив і друг та соратник І. Франка Володимир Гнатюк. Людина широкої ерудиції, невтомної творчої енергії, В. Гнатюк розширив межі досліджень українського фольклору, вивів його на міжнародну арену. Він зробив першу споробу розв#язати питання історико-культурних зв#язків українського, сербського та хорватського народів.[11] Саме йому ми сьогодні завдячуємо найповнішим, науково впорядкованим зібранням опришківського фольклору Карпат.[12]

 

У наш час питання украінсько-сербохорватських фольклорних і фольклористичних зв#язків розглядалось у доповіді радянської делегації на V міжнародному з#їзді славістів,[13] у статті Т. Рудої і ін.[14]. Проблема ж зв#язків фольклору про опришків та героїчного гайдуцького епосу в радянській фольклористиці ще не розроблена.

 

При уважному зіставленні фольклору обох народів періоду визвольної боротьби ми знаходимо чимало спільних рис, породжених не тільки загальними законами творення фольклору кожним народом зокрема, а й генетичними, історико-культурними зв#язками цих народів.

Перше, що впадає в око - глибока народність, демократичність, реалізм у зображенні подій. Народний співець, оповідач і Карпат і Балкан однаково підходять до оцінки історичної долі свого народу, що в свою чергу знаходить яскравий вияв у тематичній, ідейній спрямованості, звеличенні героя, у змалюванні обставин, за яких він діє, а також у використанні багатого арсеналу художніх засобів.

 

Характерною особливістю сербського гайдуцького епосу і карпатського опришківського фольклору є відсутність у них опису нашестя завойовників. Завоювання Балкан і Карпат - давня народна трагедія, вивести з якої народ намагаються гайдуки й опришки.

 

Серед карпатських опришків Олекса Довбуш, а серед гайдуків Старина Новак посідають особливе міце. Вони улюбленці народу, і про них складено найбільше пісень, переказів, легенд. У характеристиці саме цих героїв та їх оточення чи не найбільш яскраво виявлені ті спільні риси, що об#єднують гайдуцький епос і карпатський фольклор про опришків.

 

Олекса Довбуш і Старина Новак - історично конкретні особи, які очолювали боротьбу гайдуків і опришків, - один в Карпатах, а другий - на Балканах. І хоча їх розділяє чимала відстань як територіальна, так і хронологічна - майже два століття, - в народних піснях, переказах і легендах вони надзвичайно подібні.

 

Уже в самому змалюванні причин, які змусили героїв стати опришком чи гайдуком, зумовлених тотожними обставинами, помічаємо подібні ситуації, мотиви. Чи не найповніше причини гайдукування змальовані у пісні Старина Новак и кнез Богосав.[15] Розповідь ведеться від імені самого героя. Будучи уже старим досвідченим керівником гайдуцьких загонів, за чаркою вина розповідає Старина Новак своєму побратиму Богосаву як він почав гайдукувати. Розповідь ведеться спокійно, у розлогому епічному плані, з детальним описом окремих суттєвих подробиць. Уже на схилі віку, проживши довге, сповнене знегод, тривог, жорстоких сутичок з ворогом життя, не може забути старий гайдук тих принижень, ту «невољу љуту», якої зазнав ще в молодості від «проклятої Ерини». За народними переказами, саме з іменем Єрини, дружини Юрія Бранковича, що правив в 1427-1456 роках, пов#язане введення кріпацтва у Сербії. Кількарічна важка виснажлива праця на панщині, як розповідає герой, привела до повного зубожіння не тільки його, а й тисячі таких як він:

 

и за пуне до три годинице
ја не стекох паре ни динара,
ни заслужих на ноге опанке. (IIІ, 10)

 

А Зрина загадує нову роботу - будівництво ще розкішніших палаців, для чого потрібні, крім робочої сили, великі гроші, і вона ,,наметну намет на вилајет, све на кућу по три литре злата», тобто накинула подать на народ з двору по триста динарів. Хто мав такі гроші, залишився й далі жити на своїй землі, а сотні бідаків, подібно до Старини Новака, змушені були шукати сховок у лісах, ставати гайдуками. І ось уже більш як сорок років, закінчує свою позповідь старий гайдук, ховаючись разом із своїми побратимами у лісах гори Романії, віднімає він у багатіїв награбоване ними у народу добро, мстить за народні кривди.

 

Аналогічно передані причини опришкування народним співцем Карпат:

 

Ой не кажіть, люди добрі, було тєжко жити:

Хліба мало, грошей нема, нічим посолити,
Війт лупить, піп дере і дяк не від гого,
Ци то діда, ци то бабу, ци то молодого.
Тра на пана відробити, на дорогу дати,
Орендарі, як знаєте, ходять коло хати.
Люде бідні бідували, що їсти не мали,
Робили вни панщиноньку, у ліси втікали,
їли сирі печериці та й ті жовті рижки,
Єк тоє надоїло, то й пішли в опришки, [16]

 

А в переказі «Пімста Довбуша над орендарем за людську кривду» (116) пани, орендарі «всюди лишили по людях такий наміт, що люди мусіли запусто гроші віддавати» - розповідає карпатський селянин, а як грошей нестало, «зібралися та й пішли Довбуша шукати».

 

У карпатському фольклорі відхід Довбуша в опришки змальований у багатьох варіантах, однак з однієї причини: бажання помститися за заподіяне панами йому особисто чи його сім#ї зло. За одним переказом, Олекса став опришком, коли дізнався, що дідич з Вилавчя віддав його брата у рекрути. Бо як «которого видав у некрути легіня, - констатує народний переказ, - то єму туда уже засвічювало сонце. Єк пішов у некрути котрий леґінь, так николи не вернув си» (66). За іншими переказами, Олексового брата Івана дідич убив, замучив чи утопив у Пруті, щоб не віддавати йому зароблені гроші. Ще за іншою версією Олекса стає опришком з почуття помсти панові, бо той силою відібрав єдиний засіб до існування - воли-сивашки.

 

На звинувачення буржуазних авторів, які називали опришків злодіями, розбійниками з великої дороги, самі ж опришки відповідають:

 

Не вчив я ся розбивати, не вчив я ся красти,
Лише сіно громадити та й в копиці класти.
Звуть нас дуки злодіями, кажуть, що грабуєм.
Скільки вони людей вбили - ніхто не рахує, [17]

 

Саме через панів, дуків, магнатів, ляхів, цісарську рекрутчину змушені селяни кидати свої домівки, сім#ї, убоге господарювання і ставати на нелегкий шлях боротьби, йти в неприступні гірські хащі, де доводиться «хліб із торби витягати, на камені спати». Окремі рядки коломийок - цієї форми пісенного фольклору Карпат - за силою змалювання тяжкої недолі народу піднімаються до трагедійних вершин, властивих епічним полотнам українських дум, сербських епічних пісень:

 

Гей, ви ляхи, гайдамаки, що ви наробили?
Течуть річки кервавії з гори на долину.
Течуть річки кервавії, течуть сльозавії,
А все тото наробили ляхи-заведії.[18]

 

Часом у опришківському фольклорі та в гайдуцьких піснях звучать мотиви смутку, туги за мирними заняттями, за сім#єю:

 

Не рік не два ходжу лісом та не маю щьистя,
Хоч у мене тільки грошей, як у лісі листя.
Маю бартку, порошниці, новенькі пістолі,
Лиш не маю свої хати, щасливої долі. [19]

 

І в пісні про Старину Новака побратим Богосав свертається до старого гайдука з такими словами:

 

Са шта, брате, оде у хаідуке?

Каква тебе оћера невоља
врат ломити, по гори ходити,
по хајдуци, по лошу занату,
а под старост, кад ти није вриме? (III, 9)

 

Та хоч «в лісі ся смашно не їсть, смашно не всинає», хоч кожної хвилі опришок може почути - «ловіте!», - все-таки він воліє жити в таких умовах та на волі, аніж працювати на «пана-ката», чи в цісаря «своєв кровцев моря доповняти», «білим тілом орли годувати». Навіть страшні катування, постійна загроза арешту й смерті не лякають народних месників:

 

А кадар сам стићи и утећи
и на страшну мјесту постајати.
Не бојим се никога до бога! (IIІ, 12)

 

рішуче заявляє Старина Новак на здивоване запитання міщанина, як він роками зносить такі знегоди, почуття постійної небезпеки.

 

І в опришківських коломийках:

 

Ви гадали, вороженьки, що там (у в#язниці. - С. М.) буду гнити?
Верну я ся додомоньку й назад буду бити.
Ой чи буде кримінал, чи буде неволя,
Ой ще буду я вас бити, дійся божа воля.[20]

 

Змістом свого життя опришки вважали: «вирізати песіх врагів», «панів бити», «рабувати панські комори», «убивати магнати багаті», «розбивати панські вариші (міста. - С. М.)».

 

З історичних джерел, а ще більшою мірою з фольклорних матеріалів ми знаємо, що позправа над гайдуками і опришками була жорстокою: «Кога убију, ономе пандури осијеку главу и однесу је у град, те се на коцу метне на беден, а кога Турци жива у руке докопају, онога набију на колац».[21] Так же й пійманих опришків вороги живими настромляли на палі, «рубали їм руки й ноги, в сировиці варили, в огні припікали, били, підвішували, пекли розпеченою смолою» (66). Навіть мертвих опришків гайдуків вороги четвертували або відрубували їм голови і «прикрашали» ними свої міста.[22] Недарма поранений Довбуш прохає своїх побратимів:

 

Ой ви, хлопці, ба й молодці,

Возьміть мене на топорці,
Беріть мене на топори,
Занесіть мя в сині гори.
В сині гори занесіть ня,
На дрібний мак посічіть ня
Най ся ляхи не збиткують,
Моє тіло не чвертують. (42)

 

«Опришки, - розповідає старий гуцул, - воліли гинути від кулі ворога, ніж си єму піддати і гинути на шибеници. Через те було дуже бийно ставати з опришками до вогню, бо опришки мусіли си боронити страшно завзєто» (5).

 

Гайдуками й опришками ставали люди сміливі, фізично витривалі, свідомі своєї долі, люди, що мужньо переносили втому, голод, спрагу, рани, найважчі муки. Як зазначає Вук Караджич, гайдуки «се сви држе за велике јунаке, зато у хајдуке слабо смије и отићи онај који се у се не може поуздати. Кад кога ухвате и поведу да набију на колац, понајвише пјевају иза гласа, показујући да не маре за живот».[23] Чимало тотожних прикладів знаємо і з опришківського життя. Через, це, як зазначає сучасний югославський славіст Воїслав Джурич, у піснях часто наголошується, що гайдуком може бути людина особливого складу, юнак

 

ком је кућа диван-кабаница,
мач и пушка - и отац и мајка,
два пиштоља - два брата рођена;
кој се храни мачем по крајини
као соко крил'ма по облаку
...
кој од ране јаокнути неће,
поред себе уплашити друга.[24]

 

Дуже подібний зовнішний вигляд гайдуків і опришків. Багатий пишний одяг, бойовий обладунок народних месників яскраво оспівані у фольклорі Балкан й Карпат. «Хајдуци носили кошуље, чакшире, тозлуке, опанке, а имали су торбе, док су од оружја имали дуге пушке, сабље и ножеве, а у мањем броју мале пушке - пистоље». Часто в спогадах очевидців і ще більше в народних піснях говориться «о богатој ношњи, скерлетним доламама, сребреним токама и перјаницима»,[25] що належали, очевидно, гайдуцьким ватажкам. Так, у пісні «Новак и Радивоје продају Грујицу» (III, 12-18) описові одягу Грія Новаковича відведено чи не основне місце - понад 40 рядків з 190, серед яких читаємо:

 

На плећи му удари кошуљу
до појаса од чистога злата,
од појаса од бијеле свиле;
по кошуљи зелену доламу,
на којој је тридесет путаца; ....
по долами токе и ђечерме,
златне токе од четири оке;
а на ноге ковче и чакшире;

... донесе му свилена појаса,
а за појас двије даницкиње,
обадвије у чистоме злату,
а покрај њих ножа пламенита. (III, 14)

 

А ось як розповідається в народній пісні про зовнішній вигляд Олекси Довбуша:

 

... на камені широкім, на горі високій
Сидить Довбуш, гірський орел, - пишний, сизоокий,
Кучерявий, чорнобривий, стан високий має,
А уберя така на нім, що си улискає.
У сердаці він сукнянім, а шнури шовкові,
Сухозолоть дармовисок, що нема такої,
Сухозолоть дармовисок, що немає пари,
А золоті огольони, що на Венграх ткані,
Ремінь на нім сріблом битий, в руках - пістольита,
Жирований каптурами з правдивого злота,
Порошниці на нім срібні - навхрест через плечі,
А барточка Довбушева аж си сріблом мече,
Та так блищть, так сіяє, єк роса на сонці,
А сам Довбуш такий гарний, єк рожа в віконці.[26]

 

Так само малюють зовнішність опришків і народні перекази. Довбуш одягнений у «байбарак, сардак, гачі, крешенєки і крашениці. А грідушки, ґудзики і снури у сардака були з самої сухозлоти, - з захопленням говорить оповідач. То таке файне, блищиться до сонця, як золото. Крисаня з бляхами та з павами. А зброя? То все таке файне, що страх!» (96). Схоже вбрання і на його дванадцяти побратимах, обвішаних «порошницями, крісами, ножами, пістолєтами». Часом Довбуш змальований верхи на коні з «шестицівковим» крісом, з шаблею, барткою, пістолями, ножами за поясом. Словом, опришок, як і гайдук, завжди має цілий арсенал зброї, що робить його ніби непереможним, всемогутнім, викликає захоплення у слухача. А надто коли в героя така незвичайна зброя, як шестицівковий кріс або ж крицева бартка, якою він легко розрубує навіть сталь й залізо і таким чином долає будь-які перешкоди.

 

Характерною рисою карпатського фольклору про опришків і ще більшою мірою гайдуцького епосу є певна ідеалізація героїв. З історії відомо, що як опришки, так і гайдуки іноді здійснювали суто розбійницькі акти. «До гайдуків, борців проти турків, - говориться в Історії народу Югославії, - приєднувались у великій кількості звичайні втікачі-розбійники, які втікали в ліси заради грабунків. А поскільки і ті й другі жили із здобичі, розмежувати політичних втікачів і звичайних розбійників було майже неможливо». [27]

 

І в опришківстві народ розрізняє «правдивих» опришків типу Олекси Довбуша, Івана Рахівського, Івана Бойчука, Павла Орфенюка та їх побратимів і «неправдивих», або «хатніх» опришків-розбійників. Основном своїм ворогом «правдиві» опришки вважали панів, орендарів, попів - усіх кривдників народу. Безневинно вони ніколи крові не проливали, а як хтось з побратимів ображав селян, ватажок карав його на смерть (108). Пригадаймо хоча б епізод, як Довбуш закипів гнівом на свого побратима за те, що той під час розправи з жорстоким паном убив вагітну пані: «Ой неславу-с ми зробив велику, товаришу, - говорить Довбуш до свого найближчого побратима Щигірчика,- дужес ми велику неславу зробив, бос дві душі невинні збавив; зараз буде і тобі смерть...» (93).

 

«Справжній гайдук, - за свідченням Вука Караджича, - николи не вб#є запусто людину, котра йому нічого не зробила».[28]

 

Та навіть і «правдиві» опришки й гайдуки, відірвані від сільської громади, від сімей, змушені жити багато років у лісах, до певної міри дичавіли, а зробивши своїм ремеслом грабунки, насильство, вбивства, інколи виходили за межи народної моралї, етики.

 

Прикладом ідеалізації опришків є хоча б відбиття у народній творчості стосунків між братами Довбушами. З історичних джерел нам відомо, що спочатку Олекса й Іван опришкували в одному загоні, та якось в корчмі вони стялися й Іван поранив Олексі ногу. Долі їхні відтоді розійшлися, Олекса більше ніколи не зустрічається з братом, але, крім згадки, що він «на ніженьку налягає, топірцем ся підпирає», у фольклорі не зафіксовано цей епізод з життя братів. Навпаки, у піснях, переказах, легендах, брати діють разом і народ завжди підкреслює їхні братерські почуття і взаємини. Головною причиною відходу Олекси у опришки за народною інтерпретацією є почуття помсти панам, які завдали кривди його братові Іванові. В свою чергу й Іван не раз врятовує Олексу від загибелі (108). Ще більше подібних прикладів (окремі з них навіть знайшли своє відбиття у фольклорі) знаємо з історії гайдуцької боротьби. Отже, з вчинків опришків і гайдуків народ відкидав усе, що не відповідало його моралі, що ним було неприйнятне з міркувань етики, вікових традицій людського співжиття. Але це «поліпшення» героя завжди мало свої межі, які тонко відчував народний співець чи оповідач.

 

Подібність образів Олекси Довбуша і Старини Новака продиктована не лише подібністю феодальних стосунків у житті обох народів, тотожністю причини і мети боротьби, важкими умовами життя, щоденною небезпекою, а й генетичною спільністю художніх засобів, котрі використовує народний співець чи оповідач обох народів. У всьому фольклорі, а тим більше у героїчному епосі кожного народу герой наділений всіма позитивними рисами, великою фізичною і моральною силою, красою. Таким чином, у ньому втілена могутність, краса всього народу, його прагнення якнайшвидше перемогти зло, покінчити з рабським життям. Як Олекса Довбуш, так і Старина Новак завжди б#ються пліч-о-пліч із своїми товаришами, побратимами, при постійній підтримці трудящого народу, що цій боротьбі надає характеру масовості. Стосунки між гайдуками та їх ватажками засновуються на почуттях взаємної поваги, любові. Старина Новак, за народними піснями, завжди ділить всі знегоди й радощі зі своїми товаришами, піклується про своє «друштво», мов батько. За це й гайдуки ставляться до нього з любов#ю, називають його «бабою», тобто батьком Новаком.

 

Повага і рівність між опришками та їх ватажком якнайповніше відбита і в карпатському фольклорі. Мов до рідного батька звертаються опришки до Олекси Довбуша:

 

Як нам, батьку, вже гуляти?
Як нам замки добувати?
Як вірлята без вірлонька
Так ми бідні без татонька[29]

 

- сумно говорять опришки до смертельно пораненого ватажка.

 

Домінантою стосунків між гайдуками і опришками є побратимство. Цей звичай зустрічається у всі часи і у всіх народів: у стародавніх греків та у скандінавських вікінгів, у билинних богатирів й у американських індійців тощо. Побратимство було зумовлене нестійкістю суспільного ладу, особистою і майновою незабезпеченістю, що створювало потребу в допомозі близької людини, якою й ставав побратим. Саме з цих причин чи не найдовше зберігся звичай побратимства у народів Балкан, запорізьких козаків та карпатських опришків. І якщо в давні часи, як це ми бачимо з фольклорних джерел, акт братання супроводжувався виробленими ще в патріархальному суспільстві символічними обрядами - цілуванням побратимів, випиванням вина з однієї чаші, зв#язуванням обох одним поясом, спільною трапезою тощо - то тепер цей процес до певної міри спрощувався, видозмінювався, але майже лишався тотожним в українського, сербського та хорватського народів. Якщо у билинному та старому юнацькому епосах подибуємо приклади несправжнього, удаваного побратимства,[30] то у гайдуцькому й опришківському фольклорі такі приклади майже відсутні, а якщко зрідка й трапляються, зокрема в гайдуцькому епосі, то пояснюються впливом аналогічних мотивів епосу старих часів.

 

У південнослов#янських народів, як зазначає Т. Джорджевич, здійснення будь-якого духовного споріднення, яким є і побратимство, не завжди відбувалося за певними звичаями, обрядами. «За народними поняттями братання може бути здійснене і без будь-яких церемоній. Досьти когось назвати побратимом і якщо він не заперечує, це все одно, що повністю виконаний обряд побратимства.»[31] Прикладів цього у фольклорі обох народів маємо чимало.

 

Ось як змальоване братання Олекси Довбуша та Івана Рахівського. Довбуш у дорозі

здибує Івана Рахівського. То таке обідране, чорне, голе, смажене, що страх. Довбуш прийшов ид нему та й каже: Що ти за одни, звідки ти?


- Я, пане ґаздо, Іван з Рахова, Рахівським мене звуть, - каже той обідраний чоловік. Хожу помежи люди, аби душу прогодувати.
- А може ти, хло, був би мені за побратима? - сказав Довбуш до Івана Рахівського.
- Чому ні, брате. А ви як си звете? - сказав Рахівський до Довбуша.
- А я си зву Дмитро Довбуш.
- Но то ми собі побратими, - сказав Рахівський до Довбуша. Довбуш поблагословив Рахівського свойов правов руков і Рахівський став самий такий, як Довбуш. Нічьо його си ни ловило, ни куля, ни ватра, ничьо.


Як пішов Довбуш з Рахівським, то зібрав собі одинадцять побратимів (71).

 

Чимало подібних прикладів зустрічаємо і в гайдуцькому епосі.

 

Незважаючи на таке спрощення самого акту брьтання, у житті гайдуки й опришки свято дотримувалися вимог побратимства. Порушника звичаю сважди чекала помста товаришів.

Але, як правило, побратимом опришків і гайдуків стати було не так просто. Акт братання тут набирає інших форм, породжених умовами життя й боротьби народних месників. Перш, ніж стати опришком, кожний леґінь повинен був скласти своєрідний іспит на мужність. Довбушевим побратимом ставав тільки той, хто не відсмикував руки, коли ватажок замахувався, ніби хотів її відтяти, або міг перейти по очищеній від кори смереці, перекинутій через провалля, вбити орла в польоті, втримати жарину в долоні, поки вона не згасне, тощо. В такий спосіб Довбуш добирав у загін таких легінів, «що їм ніде пари не було. Таке хлопця, як медведі, а як ідуть, як грім, що аж земля дрижить» (76-77), говорить про них народний оповідач. Навіть після випробування кожний опришок присягав на зброї своїм побратимам у вірності.

 

Своєрідне випробування на мужність змальоване і в гайдуцькому епосі. Перед нападом на ворога ватажок збирав усіх гайдуків до вогнища, ловив барана чи козла і живими їх підсмажував на вогні або обдирав з живих шкуру і відпускав у стадо, говорячи при цьому:

 

Видите ли, моја браћо драга,
какова је мука на хајвану,
Још је већа мука у Турака
кад нашега увате јунака. (III, 293)

 

Хто може такі муки стерпіти, продовжував далі ватажок, стане моїм побратимом, а хто боїться, хай зараз же повертається додому. Не раз після таких випробувань слабі духом залишали загони гайдуків. Але проте на тих, хто не злякався, ватажок міг покластися у важку хвилину.

 

Гайдуки й опришки свято берегло бойову дружбу, вірність обраній справі. Пораненого чи навіть убитого побратима ніколи не залишали на місці битви. «Єк котрого опришка ворог так скалічив, що єму нима уже життя, то его опришки ни лишали ворогам» (5), - говориться в народному переказі. Щоб врятувати товариша від небезпеки, ризикували життям. Саме ці риси побратимства народних месників яскраво відбиті у гайдуцькому й опришківському епосі і мають чимало паралелей.

 

Заради врятування свого побратима Радивоя, що потрапив у полон до турків. Старина Новак разом зі своїм братом і сином втрьох, не задумуючись, нападають на великий, добре озброєний турецький загін. Пісня Грујица и паша са Загорја (III, 24-30) змальовує зворушливі відносини між Груєю Новаковичем і його посестрою Ікониєю, яку він врятовує від безчестя і наруги турків.

Очевидно, мотивами епосу старих часів, зокрема пісень про Момчила, Марка Кралевича, навіяний епізод побратимських стосунків між Стариною Новаком і міфічною істотою вілою. Щоправда, зв#язок героя з надприродними силами так чи інакше відбитий у фольклорі всіх слов'янських народів. Але якщо зважити, що гайдуцький і опришківський епос творився вже у пізніші часи, коли народні месники користувались вогнепальною зброєю, коли у фольклор обох народів проникають антирелігійні мотиви (гайдуки розкладають вогнище з церковного начиння, а Олекса Довбуш змушує попа навіть підстригти опришка і благословити на помсту панам), то це явище до деякої міри виняткове, характерне саме для гайдуцького й опришківського фольклору.

З пісень ми нічого не дізнаємося про встановлення побратимства між Новаком і вілою. Оспіваний лише епізод, коли Старина Новак опинився в скрутному становищі і лише тоді згадав про свою всемогутню посестру:

 

Бог т' убио, вило посестримо!
нијеси л' ми божју вј'еру дала,
кад ми буде највећа невоља
да се мени на невољи нађеш? (III,40)

 

Подібна ситуація до того ж майже дослівно змальована в старому юнацькому епосі, коли Марко Кралевич просить допомоги у своєї віли-посестри:

 

Ђе си данас, посестримо вило?
Ђе си данас - ниђе те не било!
Еда си се криво заклињала:
Ђе гођ мене до невоље буде,
да ћеш мене бити у невољи? (II, 396)

 

Віла врятовує життя герою, допомагає перемогти ворога. Так по аналогії до старого юнацького епосу, гайдуцькі пісні змальовують саме найхарактернішу рису побратимства - допомогу, коли герою загрожує небезпека.

 

Не може обійтись без побратимів і герой Карпат Олекса Довбуш. Не раз у скрутні моменти він звертається до Івана Рахівського (часом Сандогірського або Щигірчика), який не менш всемогутній, ніж міфічна віла. Крім того, що його «нічьо си ни ловило, ни куля, ни врата», він «мав підкови з самих игов. У тих підковах Іван Рахівський вибігав аж на 12 пльонтер (поверх. - С. М.) стінами і не падав. А такий був прудкий, що ніхто би го був не випередив. Аби икий кінь прудкий утікав сперед него, то вин его випереди и име» (156). Пригадаймо аналогічний випадок, коли Груйо Новакович наздоганяє кінного турчина (III, 43). Ніщо не могло зупинити Івана Рахівського, коли його побратим потрапляв у небезпеку. Навіть залізні грати не врятовували ворогів, бо Іван мав крицеву братку, яка рубала сталь і залізо. «То була унія (біда. С. М.), а ни чоловік» (156), - із захопленням говорили про нього в народі.

 

В той же час за законами творення образу народного героя Олекса Довбуш і Старина Новак певною мірою виділяються з-поміж своїх побратимів, і не тільки мужністю, силою, фізичною і моральною красою, насамперед елементами незвичайності, зв#язком з надприродними силами.

Образ Старини Новака, одного з найбільш відомих гайдуцьких ватажків другої половини XVI ст., є одним з найвеличніших у сербському епосі середніх часів. Сорок років він «чува друма кроз планину», тобто стереже дорогу через полонину і віднімає у турків награбоване ними у сербського народу богатство. Разом з братом Радивоєм та сином Груєю він очолює невеличкий загін гайдуків, що діє в лісах гори Романи. Уже самий зовнішній вигляд Новака жахає ворогів:

 

на њему је страшно одијело:
на њему је кожух од међеда,
на глави му капа вучетина,
а за капом крило од лабуда,
очи су му двије купе вина,
трепавице од утине крило;
и он носи сабљу староковку. (III, 40)

 

Від його шаблі-староковки ніхто з ворогів не може врятуватися, а від сили його голосу

 

све са горе лишће отпадаше,
а са земље трава полијеће. (III, 40)

Такою ж могутністю наділений народом і Олекса Довбуш:

Зк Олекса си підійме, - гори си здригнули,
А єк свисне, то від свисту ліси си схилили,
А єк гримне з пістольити, то всі си дивили,
Чи то буря в Чорногорі, так чути, лунає,
Чи то, може, кінець світа сюди наступає?[32]

 

Народні співці Балкан і Карпат наділяють своїх героїв найпоетичнішими епітетами, порівнюють їх з квітами, дівочою вродою. Так, Олекса Довбуш, «мов той орел, пишний сизоокий», а «такий гарний, єк рожа в віконці». А ще як «заспіває, запіє в листочок», то навіть сама Чорногора «всміхнулася, мов не тота стала».[33]

 

Вродою і силою Груя Новаковича милуються навіть вороги, а красуня Ікония вважає його гарнішим від себе:

 

Лијеп ти си, мио побратиме,
та љепши си од мене ђевојке! (III, 27)

 

По аналогії до героїв старого юнацького епосу народ гіперболізує силу гайдука. Будучи ще підлітком, Груйо Новакович тримається як справжній юнак - у відкритому бою перемагає досвідченого турчина. У п#ятнадцять років він легко наздоганяє кінного ворога, а ударом буздована (бойової булави. - С. М.) з далекої відстані вириває із землі струнку смереку. У бою з ворогом одним замахом шаблі він розрубує навпіл не тільки ворога, а й

 

бојно седло на коњу дорату,
а дората на земљици црној,
и још земље мало заватио. (III, 17-18)

 

Образ Груя Новаковича, як зазначає В. Джурич, за своєю повнотою і тими рисами, що виділяють його серед інших персонажів - фізичною силою та кмітливістю - стоїть найближче до образу Марка Кралевича. «Він всемогутній, майже непереможний, всюдисущий, легкої руки. Він один з найсвітліших юнаків сербського епосу. Народний оптимізм досяг в його образі найвищого ступеня.»[34]

 

Прийом гіперболізації фізичної і моральної сили народного героя ще більшою мірою властивий карпатському фольклору про опришків. За народними переказами Олекса Довбуш ще в дитинстві володів надприродною силою: в три роки він зміг підняти і пересадити через пліт корову. Правда, подібні казкові елементи властиві фольклору про опришків, гайдуків, збойників та інших благородних розбійників багатьох слов#янських народів, та найбільше їх знаходимо у фольклорі про карпатських опришків. Саме ці казкові традиції простежуються в переказах, легендах і героїчних піснях, котрі змальовують, як Довбуш дістає силу від посланців бога чи від дідунця-старого опришка, що ніби разом з чарівними «зелами» передає своєму наступнику не тільки силу, а й весь життєвий досвід. Ось чому Олекса Довбуш став «найфайнішим у горах», мудрішим «від адвоката і філозофа», і таким сильним, що легко виносить на гору величезного дуба, якого туди навіть дванадцять волів не витягнуть.

 

У гайдуцьких піснях не говориться, яким чином герой одержує надприродну силу. Це сприймаєгься, як щось само собою зрозуміле, що не викликає заперечень і ніби психологічно вмотивоване. Очевидно, пісні про гайдуків ніколи не виконувалися відірвано, окремо від пісень юнацького циклу старих часів, де герої одержують силу незвичайним шляхом, як правило від міфічних істот. Аналогічно до героїв старого епосу народ наділяє і гайдуків такою ж силою, дає їм у посестри віл, але не підкреслює цих зв#язків. Та в цьому й немає потреби, бо гайдуцький цикл пісень завжди сприймається слухачем у контексті всього героїчного епосу.

 

Щоб підкреслити винятковість, незвичайність героя, його мужність, силу, побратимську вірність співець чи оповідач і Карпат і Балкан ставить його в скрутне становище, зводить з таким же дужим, а часом ще могутнішим ворогом. Довбуш бореться з дідичем, який мав силу дванадцяти людей. Не відступає він і перед велетнем, для якого звичайна людина мов іграшка. Суперник Старини Новака - Грчич Манойло кидає свого буздована аж під хмари, а потім ловить його правою рукою.

 

У боротьбі з такими суперниками героїв від неминучої загибелі врятовують лише їхні віддані побратими: Довбуша - Іван Рахівський, часом рідний брат Іван, а Новака - віла.

На противагу народним юнакам їхні вороги, ненависні народові, змальовані похмурими, кривавими барвами, що передають їх жорстокість, бездушність, - усе те, що властиве завойовникам. Грчич Манойло, наприклад, навіть пісні складає про свої криваві «подвиги»:

 

Млав-Планино, крвава крајино,
чудно ли си у крв огрезнула!
Млоге ли си мајке ојадила,
млоге сестре у црно завила,
удовице у род оправила! (III, 33)

 

Багато років гайдуки успішно розправляються з гнобителями своєї землі, і навіть з такими, як Грчич Манойло. Та не вдається їм ніяк побороти чорного Арапина. Наділений фантастичною фізичною силою, вважаючи себе непереможним, чорний Арапин безкарно глумиться над людською гідністю, жорстоко знущається з поневоленої раї. Серед білого дня він виходить

 

на друм пред сватове
те отимље кићене ђевојке,
па их љуби за неђељу дана
па их онда за благо продаје. (III, 22)

 

Чорний Арапин - як узагальнений образ усіх гнобителів балканських народів - зустрічається ще в юнацькому епосі старих часів. Ще Марко Кралевич у богатирському поєдинку міряється силою з могутнім Арапином і здобуває перемогу. І якщо Марко Кралевич перемагає Арапина у відкритому бою і то лише за допомогою свого майже міфічного бойового коня Шарця, герої гайдуцького епосу на відкритий бій з Арапином стати не відважуються. Здобувають вони перемогу тільки хитрістю.

 

Як тактичний прийом героїв гайдуцького й опришківського фольклору у боротьбі проти сильного ворога хитрість повністю виправдовується народом. Невеличкі гайдуцькі й опришківські загони не могли вести відкриту боротьбу проти добре організованої сильної армії завойовнивів. Тому запорукою успіху були раптові несподівані напади, зв#язок з народом, хитрощі, до яких однаковою мірою вдаються і опришки й гайдуки. Неодноразово переодягається Груйо Новакович то нареченою, то звичайною дівчиною, то чабаном, щоб приспати пильність ворога і перемогти його або щоб врятувати свого побратима чи посестру. Тк само й Олекса Довбуш приймає подобу діда-жебрака, баби-наймички чи звичайного собі купця-гендляра і лише завдяки цьому дізнається про наміри панів або невпізнаний вривається зі своїми легінями у панські маєтки.

Цикл пісень про Старину Новака та його побратимів у Караджичевому збірнику закінчується піснею Невјера љубе Грујичине, яка за висловом І. Франка є однією з «найкрасших перлин сербської народної творчості».[35] Своїми морально-естетичними нормами, довершеною художньою формою ця пісня привернула особливу увагу поета і він переклав її на українську мову першою з-поміж інших гайдуцьких пісень. Згодом І. Франко робить детальний аналіз цієї пісні, зіставивши її з аналогічними за змістом творами у всьму слов#янському фольклорі - сербськими, хорватськими, болгарськими, укаїнськими тощо. Заперечуючи Халанському, Пипіну, Веселовському, які зводили сюжет сербської й української пісень про жіночу зраду до легенд про царя Соломона, велетня Китовраса чи й до західноєвропейського Морольфа, І. Франко переконливо доводить, що ті «легенди не мають нічого спільного з сербо-болгарськими піснями та й з нашою піснею про Івана і Мар#яну, що виросли не з чужого, міжнародного пня, а з місцевих побутових обставин».[36]

 

З другого боку, після глибокого аналізу цих пісень І. Франко робить висновок, що людські відносини, оспівані у пісні Іван та Мар#яна, не властиві українському народові, українському побуту в цілому і народились на грунті південнослов#янському і лише згодом перейшли на Україну - занесені втікачами болгарами чи сербами. Від себе можемо додати, що подібні пісні-балади з відповідною трансформацією могли бути занесені на Україну й карпатськими опришками. Адже ми знаємо факти, коли переслідувані опришки переходили аж на Балкани і там делякий час боролися в загонах місцевих гайдуків[37], а потім знову поверталися в Карпати.

 

Приклади, що свідчать про спільність епосу сербского, хорватського і українського народів періоду національно-визвольної боротьби з чужоземними загарбниками, і зокрема фольклору про гайдуків і опришків, на цьому не вичерпуються. Можна ще говорити про випадки жорстокості гайдуків і опришків до своїх ворогів, яка виникла у цих народів «під впливом турецького панування»[38] на Балканах і польского, угорського й молдавського - в Карпатах; про роль релігійних нашарувань у фольклорі цих народів (Довбуша можна вбити лише срібною кулею, над якою 12 священиків правили 12 служб. Або у сербів: якщо рушницю зарядити «светим телом», тобто причастям, то можна вбити будь-кого, не прицілюючись); про елементи гумору і сатири у фольклорі цих народів; про арсенал художніх прийомів, якими користуються співці й оповідачі Балкан і Карпат (слов#янські антитези, гіперболізація героїв, порівняння, символіка, постійні епітети тощо). Варто в цьому плані звернути увагу на слова, не властиві українській мові, а ніби перенесені в перекази про опришків з сербських епічних пісень, - як у величанні Довбуша і його побратимів («славний юнацький ватажку», «світлий юначе», «хлопці юнаки», «пан-капітан») чи у зображенні панських здирств (всюди лишили на людей такий наміт, що люди мусили запусто гроші віддавати) тощо.

 

І, певно, саме генетичною спільністю, а не просто тотожними умовами можна пояснити таку вражаючу подібність, як це маємо в сцені оплакування загиблого героя у сербській пісні:

 

Дивојка је рода господскога,
кајала га три године дана:
за годину лишца не умила,
а за другу косе не чешљала,
а за трећу била не носила. (IIІ, 519)

І у пісні про опришків:

Так ся мамка жалувала
за рік косу не чесала;
Так ся сестра жалувала
за рік косу не чесала;
Так ся жона збанувала
За рік з корчми не вступала. (34)

 

Співставлення гайдуцького епосу та карпатського фольклору про опришків явище не випадкове. Подібне суспільно-історичне життя народів Балкан і Карпат, багатовікова боротьба за соціальне і національне визволення, однакові умови културного відродження - ось ті основні фактори, що знайшли яскравий вияв у усній народній творчості і спричинились до ряду спільностей у фольклорі цих слов#янських народів. У піснях, переказах, легендах народи Балкан і Карпат яскраво передали свої волелюбні ідеали у боротьбі з усяким гнітом. Навіть при частковому аналізі гайдуцького та опришківського фольклору (нами проаналізовано 7 гайдуцьких пісень і цикл пісень, переказів і легенд про Олексу Довбуша) помічаємо яскраво виявлену подібність відображення історичної долі цих народів, що знайшла свій вияв у подібності ідей, тенденційності, системі художніх засобів тощо. При всій своїй самобутності фольклор українського і югославських народів зберіг наявність генетичних, історико-культурних зв'язків і чи не найповніше виявлену типологічну схожість. Виявлення таких спільностей допомагає зрозуміти ту духовну близькість слов#янських народів, яка від загальнослов#янської спільності продовжується віками, допомагає краще зрозуміти фольклору у кожного народу зокрема.

 

 

  1. Историја народа Југославије. Књ. II, Београд 1960, 465.
  2. Салко Назечић, Хајдучке борбе око Дубровника и наша народна пјесма. Народна књижевност, Београд 1966, 264.
  3. І. Франко, Панщина та її скасування 1848 р. в Галичині. Т. 19, К. 1956, 594.
  4. І. Франко, Сербскі народні думи і пісні. Т. 16. К. 1955, 15.
  5. Там же.
  6. Там же, стор. 21.
  7. В. Гнатюк, Словацький опришок Яношік в народній поезії. Записки Наукового товариства імені Шевченка, т. XXXI-XXXII, Львів, 1899, стор. 3.
  8. П. Богатрев, Словацкие зпические рассказьі й лиро-зпические песни. М. 1963, стор. 83.
  9. І. Франко, Сербські народні думи і пісні, стор. 21.
  10. І. Франко, Студії над українськими народними піснями. Т. І, Львів 1913.
  11. В. Гнатюк, Зносини українців з сербами. Львів 1906.
  12. В. Гнатюк, Наридні оповідання про опришків. Етнографічний збірник, т. XXVI, Львів 1910. Далі замість посилання на це видання вказуємо сторінку при цитаті.
  13. М. Т. Рильський, Г. С. Сухобрус, В. А. Юзвенко, В. О. Захаржевська: Українські думи і героїчний епос слов#янських народів, V міжнародний з#їзд славістів (Софія, вересень 1963 р.), К. 1963.
  14. Руда Т. П. Сербохорватський фольклор як об#єкт наукових і художніх зацікавлень І. Франка. 36. ,,Слов#янське літературознавство і фольклористика», вид. «Наукова думка», К, 1971; Н. Шумада. Спільні риси болгарської та української епічної писенності. Изследования в чест на акад. Михаил Арнаудов. София, 1970; Визвольний рух слов'ян у народній писенній творчості (ХVІІ-ХІХ ст), «Наукова Думка», К., 1971.
  15. Вук Стеф. Караџић, Српске народне пјесме, Београд 1958, књ. III, стр. 9-12. Далі замість посилання на це видання вказуємо том і сторінку при цитаті.
  16. Історичні пісні. Вид-во АН АРСР, 1961, стор. 447.
  17. Коломийки. Упорядкування, передмова і примітки Н. С. Шумади. «Наукова думка», 1969, стор. 326.
  18. Там же. стор. 327.
  19. Там же, стор. 328.
  20. Там же, стор. 328.
  21. Вук Караџић, О хајдуцима (О српској народној поезији. «Просвета», Београд 1964).
  22. В. Грабовецький, Карпатське опришківство. Вид-во Львівського університету, 1966, стор. 136, 159.
  23. Вук Караџић, О хајдуцима, стор. 214.
  24. Војислав Ђурић, Српскохрватска народна епика, Сарајево 1955, стор. 90-91.
  25. Салко Назечић, Хајдучке борбе око Дубровника и наша народна пјесма. Народна књижевност, Београд 1966, 262.
  26. Історичні пісні, стор. 435.
  27. Историја нарада Југославије, II, 465.
  28. Вук Караџић, О хајдуцима, стор. 212.
  29. Історичні пісні, стор. 425.
  30. Б. Н. Путилов, Русский й южнославянский героический зпос. Сравнительно-типологическое исследование, М. 1971, 113.
  31. Тихомир Р. Ђорђевић, Белешке о нашој народној поезији, Београд 1939, 154.
  32. Історичні пісні, стор. 435.
  33. Там же.
  34. Војислав Ђурић, Српскохрватска народна епика, стор. 93.
  35. І. Франко, Студії... стор. 28.
  36. Там же, стор. 33-34.
  37. Киевская старина, т. XXVI, К. 1889, стор. 766-777.
  38. І. Франко, Студії... стор. 31.


Создан 25 мая 2014



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником

© Balkano-Carpatica.io.ua